Ієром. Олесь Август Чумаков

Ієром. Олесь Август Чумаков ЧСДБ, Одеса-Львів

20.12.2017

Епілептичні танці навколо одеського пам’ятника в часі загального національного судомного статусу:

Свого часу я був проти відновлення на Єкатериненській площі
зруйнованого комуністами пам’ятника Імператриці Катерині ІІ та її сподвижникам, що наново заснували Одессу. Але оскільки він був все ж таки відновлений у відповідності до свого початкового стану, кажу тепер: не йдіть за комуністами, не руйнуйте, не чіпайте, бо буде гірше.

Гірше “націоналістичного неврозу” є тільки “націоналістичний психоз”.

Націоналістичний невроз діагностуємо тоді, коли у нації є достатньо можливостей для здійснення свого існування, але вона вперто і начебто несвідомо зіштовхує себе на шлях нескінчених скандалів, публічних скандалів, створення міфів, нав’язування зовнішньому середовищу примарних образів себе самої. Коли замість того, щоби прийняти себе у всій цілісності своєї історії нація, як сукупність своїх національних членів (який, одначе, вийшов мовний реприманс!), одні подіє замінює власними вигадками про ці події, інші ліквідує через полювання на матеріальні позначки, що залишилися від події за логікою “нема доказів, то й нема факту”.

Невротична нація – це нація, яка є роздертою між істеричними плачами, соплями_воплями про те, як її всебічно безперервно гвалтують “оці зайди”, і агресивністю нищівної ненависті відносно тих, кого окреслено “чужим за ідеологично-культурною ознакою”: я ж, твоя кохана нація, тебе до самого серця допустила, а ти ж мені туди насрав і насцяв, йййооооой!…

Невротична нація – це нація, яка захищає сама себе від себе самої через впровадження табу, заборон, зачисток, підміни фактів уявними фантазіями на тему “як би воно мало відбутися, якщо би відбувалося так, як було би добре”.

Невротична нація знищить кожного, хто спробує повернути її до здоров’я через прийняття себе такою, якою вона дійсно і правдиво є – перед усім через прийняття правди про автентичність власного історичного існування без цензури і купюр та зачисток і міфологизації.

Українській нації радив на початку тисячоліття Святий Великий Папа Йоан Павел ІІ прийняти власну історію як особисту історію кожного окремого українця. Прийняти власну історію такою, якою вона була з усіма звершеннями і негараздами, з тим, чим пишаємося, і тим, чого соромимося, – бо це наша власність, наша ідентичність, наша автентичність, яку маємо в правді перетворити на історію Спасіння і Воскресіння з мертвих.

Рація. Без такого прийняття себе самої не буде для нації ані звільнення, ані поступу – лише невроз плаксиво-агресивного самознищення.

Скажіть: як відділити українських інтелігентів і літераторів другої половини ХІХ століття від пейзажів Петербурга? Від вируючих думок імперських часописів, від бесід в салонах і гостинних обох столиць та провінційного Києва, який все ж таки додавав щось своє в загальний котел загальної культури?
Як відділити Маланюка від Гумільова, Ахматової?
Як відділити юного Тичину від Блока, Бєлого, ворохів текстів символістів, від Рільке, від…?
Як відділити Зерова від широти і довготи його загальносвітового культурного контексту?
Як відділити історію і культуру Західної України від історії і культури Польщі та Литви?
Як відділити Польщу і Литву від львівської старувки або навіть вмерзлості в сибирський контекст, в Тобольськ, Іркутськ, Нарєчінск?
Поляк може тішити свій національний невроз “палаючою ненавистю” до намісників московського царя, але ніхто і ніяк не відділить варшавсько-люблінські землі від того, що на них виконувалось задля царських указів – і це назавжди є історією Польщі, як би це не інтерпретувати, як би до цього не відноситись.
Поляк може називати імператрицю Катерину ІІ курвою, але це не викреслить імператриці Катерини ІІ – курви з польської історії.

Можна до нескінченості істерикувати і тішити свій національний невроз акціями криків, плачів і ненависті, але не можна змінити історію і присутність в історії осіб і ситуацій.

Понад дві сотні років тому сталося так, що у наслідок стратегій і тактик російсько-турецької війни, які були розроблені і здійснені військовими Імператриці Катерини ІІ (курви?), турецька фортеця Гаджибей, яка була розташована Турецькою Імперією на місці прадавнього поселення з різними у різні часи назвами, перейшла у володіння Російської Імперії.
Задля стратегічних розробок імператорського штабу, які стали наслідком бажань і думок Імператриці Катерини ІІ (курви?) на місті турецької фортеці було розташовано місто з портом, інтенсивною торгівлею і перспективою форпосту Російської Імперії в напрямку Балкан. Згодом нова розбудова на місці стародавніх поселень і турецької фортеці отримала назву Одесса і стало місцем, яке розвинулося до всесвітньо відомого конкурента північних столиць Імперії.

Чи можна витяти Імператрицю Катерину ІІ (курву?) та її генералів, які стали засновниками оновленого міста, з історії самого міста?
Чи можна викреслити їх вплив на все, що відбулося задля наявності Одесси в загальносвітовому контексті, як політичному, економічному, так і культурному?

Ні, не можна! Бо воно вже відбулось, а те, що відбулось, не має варіантів.

Але задля невротичної хвороби, задля агресивної закомплексованості невротичної нації, яка вперто не хоче прийняти себе В ПРАВДІ, але хоче існувати в міфічному контексті компенсаторних фантазій, самозадоволень і ідеологічних мастурбацій,можна провести зачистки всього, у чому залишився СЛІД: вкрасти і продати “наліво” унікальний флот, знищити унікальний порт, перепланувати вулиці, знищити архітектурні шедеври і ансамблі, довести до трупного смердючого стану місцеву науку, мистецтва, культуру, зруйнувати наукові школи, університети, бібліотеки, музеї. І – безумовно і обов’язково!!! – знести пам’ятник Імператриці Катерині, яка безумовно є – за словами Великого Кобзаря! – сукою, курвою, що катувала нашу козацьку романтику після того, як ми Коліївщиною прогулялися, – та її військовим начальникам, прихвостням, кобелям, що за її наказом катували нашу гайдамацьку романтику і ранили нас і над нами знущалися і нам до цього часу боляче – йййооооой!

Ось знесемо пам’ятник курві Катерині і будемо жити вільно, гарно, добре, їсти галушки в вишневому садочку та й співати і тішитися.
І всього у нас буде вдосталь, і будемо ми найкращі з усіх. Треба тільки головну перешкоду усунути з невротичної національної пам’яті – і все буде гаразд.
Ось так виглядає наше з вами сьогоднішне невротичне навіювання, компенсаторна брехня, інфантильна мастурбація з приводу фантазій самонавіювання. Хвороба.

Ціле горе у тому, що є вихід з цього стану і можливим є оздоровлення та корекція поведінки.
АЛЕ! – хворий на невроз більше любить, цінує і плекає свою хворобу, чим реальність власного існування і перспективу правдивого власного життя.
Таким є шлях невротичного самознищення.

І як написано було на самому початку: гірше “націоналістичного неврозу” є тільки “націоналістичний психоз”. Не приведи, Господи, опинитися в його тотальних обіймах з спрощеним діапазоном між втратившою людську подобу національною елітою і крематоріями концентраційних таборів.

Молимося: не приведи, Господи!

18.11.2017

КОСТЯ РАЙКІН В АДЄСІ або ВАМ ЩЕ НЕ СМІШНО? МЕНІ ТЕЖ.

Від самого рана зі мною спілкувалися деякі з тих, хто вчора пішов на – пробачте – в Українськийй театр, де мав виступати Костянтин Аркадієвич Райкин. Дізнався багато цікавого.
Перед усім треба бути спокійними за самого російського артиста Костянтина Райкіна. Він розпочав концерт, читав вірші… не за його ініціативою виступ було перервано. На питання масовки в балаклавах “Чий Крим?” він героїчно не відповів, тому може вважатися таким, що постраждав від “хижих укрів” і був на самому краєчку трагедії, бо перед ним люди з масовки в балаклавах розмахували гранатою без кільця і без чеки… взагалі якоюсь такою… пластмасовою чи як там воно?
Але Костянтин Райкін безумовно може бути названим постраждалим. Концерт було зірвано. Гроші він забрав, бо по повернення немалих сум за квітки ніхто зголошуватися не може – такі обставини, брателло, що не перемогти…
Всі квітки, хоча і досить недешеві, були розкуплені, в залі було повно інтелігентної публіки з тих, кого як в масштабі міста,так і в більшому масштабі назвати “слабкими” або навіть “пересічними” аж ніяк не можна. Тобто з тих, хто йшов “культурно відпочити”, була, скажемо так, дещиця таких, хто має вплив і вагоме слово. Тому коли в зал увірвалися молодики в балаклавах, вчинили гармидер і дуже громко кричали – як говорять всі, з ким я спілкувався, – на гидотному суржику з постійним рефреном “слава нації”, знайшлося досить тих, хто негайно повідомив “кого треба”, що, мовляв, теракт і безлад, негайно приїжджайте і наводьте порядок. Але поліція приїхала лише за годину… ну, може трішечки менше, чим за годину, але всі, з ким розмовляв, кажуть, що таки за годину. Ну, трудно утриматися від асоціації з пожежниками, що мали свою станцію в трьох хвилинах пішої ходьби від одеського дома профсоюзів, але в страшний день другого травня доїхали вже тоді, коли все сталося безповоротно.
Цікаво, що молодики в балаклавах, проводили з глядачами “проукраїнську націоналістичну агітацію і пропаганду”, несли ідеї українізації в маси і знімали все це на відеокамери те, що вони називали “народним національним протестом протестом”. Але НІХТО з них ані слова не сказав, до яких організацій вони належать і кому треба дякувати за такий “патріотичний націоналізм”. Хиба що забули, бо багато емоцій, багато подій… І розмовляти українським суржиком для супер-пупер українських націоналістів_раз_два було явно трудно.
Потім протестанти вишли із зали. Потім ще раз повернулися, щоби познімати на відеокамери щось. Познімали собі “дуль два – дубль три”. І пішли собі. Бо вже приїхала поліція, з якою вони в спокійному режимі поспілкувалися, мало що не перекурили. І пішли собі.
Прошу не перейматися надзвичайно: Костянтина Райкіна одразу ж спаслі і врятували. І він собі поїхав. З грошима від зірваного концерту.
Суржикомовні “українські націоналісти” залишилися невідомими і неідентифікованими. Тобто їх безпекою перейматися не треба – “порошенківський режим” їх гноїти не буде… хиба що у Львові десь на перетинку вулиць Бандери, Сахарова і Дудаєва поставлять пам’ятну скелю Невідомому Націоналістові_в_балаклаві. Тож вони повинні залишитися невідомими – бо інакше зі сценарію пропадає оцей додатковий присмак.
Там ще було багато цікавих смішних дрібниць. Але і несмішних гипертонічних кризів і передінсультних станів теж багато. Але хто з тим буде рахуватися, якщо йдеться про “серйозну справу”?
Ага! “Бєня знаєт про облаву!” (с) Ісааак Бабєль.
ПолАдєсси вже місяць говорить про те, що в казармах на Второй заставє патріотичні організації тіпа “Гайдар_шагаєт_впєрєді” мають гуртожиток і там вже досить “вєтєранов ато”, що записалися до “армії захисту міської ради”… хоча поряд з ними, на верхньому поверсі казарми, розташовуються звільнені “беркути”, кажуть, з тих майданівських, ще до якоїсь армії… але всі вони отримали наказ не перетинатися, не розмовляти між собою і не перекурювати в одному місці – тобто ті, що з ато, і ті, що з “беркуту”. Значить, серед них буде безпека, бо блюдуть і чуйно чувають.
Але отії одєскіє слухі – це ж “новини з привозу” – ви собі таке уявляєте? Я не уявляю. Але кажуть, що пол_одєсси про це знає. І шо?

О!

І ШО?

А Райкіна-молодшого було у цьому зовсім трішечки – але було, дааааа.

 

16.12.2016

Гріх – це не просто відсутність блага. Це вольове і свідоме знищення або блокування блага. Або відмова його надати, створити, зробити доступним там, де це необхідне і можливе. Той, хто погоджується з гріхом стає співучасником гріха.

За роки життя у Львові я повністю відзвичаївся від дурні ранньої постсовкової доби: відключень електричності без попередження на декілька годин, припинення постачання води – знову ж без попередження, транспорту, який не припиняє їхати, хоча на світлофорі зелений…
Моя мама, яка має 80-ть років, ось вже два з половиною місяці їздить до паспортного відділу УВС Київського району, бо в неї в тролейбусі вкрали паспорт. За цей час дівчинка-паспортистка декілька разів посилала її отримувати справку про викрадення паспорту в міліцію іншого району, тричі вимагала переробити фотографії і ще тричі переносила день видачі паспорту: приїдете ще, ви ж нічим не зайняті!

Випадково відвідав Гагаринське плато і Богу дякую, що не доїхав до Аркадії: замість краси камяністих пагорбів казкової романтики скель і вписаних в пейзаж старовинних дивовижної архітектури особняків штампована дурня багатоповерхівок з понтом для пацанів з понтами – гидота і запустіння.

Поштарі пошту не приносять. Треба заводити скриньку у поштовому відділенні, яке ще рік тому було на відстані метрів з п’ятсот від дому. Але тепер там косметичний салон. А пошту перенесли кудись – десь до новозбудованого району біля кивалівських академій, тобто далеко. Але все одно ходити треба туди, бо хто ж вам до дому понесе: всі поштові ящики розламані, гарантії збереження пошти нема, а принести до мешкання, то такої послуги не маємо. І взагалі, хто тепер користується тією поштою? Всі є мають електронку або “Новою поштою” пересилають, ідіть собі, товаришу священик, не забирайте час.

Гигантське засране місто, яке приватизовано засранцями з незліченими капіталами і місцем проживання десь там, де не відключають електричний струм і воду. І пошту приносять до дому. І з відновленням паспортів нема проблем, тим паче у людей, що мають 80-ть років. Так ось: хазяї міста Одеса живуть самісінько там. І це лише підкреслює їх засранство.

В гігантському засраному місті, в якому я народився і виріс тоді, коли його називали південною пальмірою і перлиною понад морем, живуть і метушаться засранці, які призвичаїлися до відсутності блага, заблокованості блага. Всі вони співучасники гріха обкрадування себе самих зі свого власного блага – чи ви бачили колись більш придуркуватих хамів?.. Зато у нас колись були жарти найсмішніші і в КВН ми вигравали, і йєщо у нас єсть вєлікій русскій пісатєль Жванєцкій! І там, гдє он живьот йєщо много єсть тєх, хто ат нас уєхал!

Я тут живу і лікуюсь. Бо ще залишилась в Одесі кагорта спеціалістів, які можуть все за ваші гроші. Я пробую призвичаїтися до незнайомої мені соціальної атмосфери рідного міста – і починаю підозрювати, що в скорому часі призвичаюся. Я буду ходити до малесенького закуточка, який називають або “українським домом”, або “книгарня-кавярня” – я буду вважати, що це є гордою декларацією моєї приналежності до тих, хто “фундаментально не згідний”. В особливі дні я навіть поп’ю кави в декількох розкиданих в центральній частині міста “Львівських кавярнях”. І коли злапаю себе на тому, що забувся і говорю в маршрутці українською, то не припиню, тільки очима буду дивитися у підлогу, щоби не бачити вражених поглядів: діду, ти що там с ума сходіш? ти нармально гаварі, да?
І заради святого спокою і миру я нічого не відповім горластій замакіяженій курві, яке піднеслим голосом оповідає загалу про те, що “це не війна, а гражданская бойня – там ваєнниє убівают наших рєбят” – і буду радіти з того, що тихесенько озирнувшись побачу таких самих, з поглядом у підлогу і стисненими устами, щоби ні пари з тих вуст заради святого спокою і миру. Буду радіти, що нас ще є.

Ось тільки коли мама знову приходить знесилена від тої ментовки-паспортистки з Київського районного відділку і лягає перепочити, бо вже ніяк, – якось тоді мені зовсім не гарно. Але тут інакше вже не буде.
І що з того? Можна піти й подивитися на море. Подихати тим особливим повітрям, без якого життя не в радість.
І, якщо вистачить грошей, обіцяли вилікувати.

І – не можу збагнути – чомусь не тягне повернутися до Львова, який що мить стоїть перед очима, навіть закривати їх не треба: кам’яниці Руської, Рогатинців, Старожидівської, Краківський ринок, поворот на Пекарську… а за тію всією прозорою маячнею стоїть реально по-пацанскі новозбудованою багатоповерхівкою одеса – яку не хочеться писати з великої літери. Місто на місці, де я народився і виріс.

24.12.2015

“… и зажигаем свечи…” В этот Рождественский вечер 1996 года в Одессе мы зажгли первую свечу Светлого Дома и поставили на окно, чтобы свтила всем бездомным, всем, кто в дороге, всем неприкаяным и звала. Волею Божьей мы зажгли такую свечу, которую не удалось погасить никому – и которая горит до сих пор.

С НАМИ БОГ – РАЗУМЕЙТЕ, ЯЗЫЦЕ, И ПОКОРЯЙТЕСЯ – ЯКО С НАМИ БОГ.

Всех причастных делу Светлого Дома, всем, кто сегодня согревает беспризорников и беженцев, всем, кто зажигает свечу для странных и бездомных – приветствую и благословляю во Имя Отца и Сына и Святого Духа +

29.10.2015

“Хотелось лечь, прикрыть бы телом родные камни мостовой…” (Из утёсовской песни про Одессита Мишку)

После страшной осени/зимы выборов 1997/1998 года, после того, как мы навсегда НЕ СМОГЛИ ПРОВОДИТЬ убитых, похищеных, закатаных в асфальт и залитых бетоном, после всех издевательств и наглого бандитизма – после всего Одесса не смогла сделать единственного – и как потом страшно жалела все последующие годы разнообразных ы одинаковых бандитских правлеений!
Одесса не смогла оторвать свои ягодицы от кресел, диванов и кухонных табуреток. Одесса тогда не смогла восстать – и выйти. Стать каменно. Лечь навзнич на родной булыжник. Всё, что угодно, – но не допустить бандитов до власти в городе.

Одесская выборная ситуация всегда один в один соответственна Майданной. С той разницей, что на майдан нашлось кому выйти – в ночь, в непогоду, в риск без ощущения перспективы – восстать и выйти.
Восстать и выйти против оскотиневшегося псевдо-большинства, которое всегда предпочитает мерзость и дерьмо собственного производства. Восстать и выйти против выживших из ума иуд, которые ещё только-только были “нравственными сержнями” и “провозвестниками блага”, но вовремя стали исповедниками принципа “предусмотрительность – не предательство”… нет, предательство, так и растак!

Сколько же раз за последние двадцать пять лет Одесса просрала свой шанс ВОССТАТЬ И ВЫЙТИ И ВОЗВРАТИТЬ СЕБЕ СЕБЯ!

…потом начиналась повальная эмиграция и глухое отчаяние выталкивало прочь тех, кто плоть от плоти и кровь от крови Одессы – опозоренной и замученой Одессы…

…а как же просто было вовремя избежать позора, изнасилования, унизительной порки на конюшнях бандитов, пролезших в барство, – пролезших молчанием и недвижностью тех, кто не оторвал свои ягодицы от мягкости кресел и тем самым приберёг эти ягодицы для ремней паханов!
Как же просто было – ВОВРЕМЯ – восстать и выйти!

Одесса! Теперь-то куда ещё расселяться будем?

Или всё-таки вовремя восстать и выйти – единственно, чтобы потом не чухать задний ум, размышляя вместе с Васисуалием Лоханкиным о горьких судьбах Одесской Интеллигенции?

Одесса! Вонмем! С миром изыдем – о Имени Господнем +

========
05.10.2015

В Одессу. Очень интимное письмо для партнёров по интимной переписке (не то, чтобы не разглашать, но всё-таки…)

Дорогие мои одесситы.
(друзья, коллеги, ученики, сотрудники и разные другие люди, которые тоже могут говорить, шо они меня знают и шо я таааакое фэ!..)

Мне с каждым днём всё труднее отрывать свои больные ноги от булыжника львовской мостовой.

Мне вообще всё труднее отрывать себя.

Хотя всё ещё хочется.

Вы меня думаете, что понимаете, но понимают только отдельные, которые прикладывают максимум усилий, чтобы оторваться – судя по фотографиям у них это даже получается похожим на то.

(NB!!! Шура, это не про тебя, у тебя всё ещё по настоящему, тьфу, тьфу, тьфу и будь здоровенький.)

Я не приеду в Одессу на день выбора того, что будет давить на нас с низу, чтобы мы не очень думали про то, что давит на нас сверху, а если и думали, то думали хорошо. То есть, что нам хорошо, когда сверху что-то давит в добавок на то, что мы выбрали для себя поддавливать нам снизу.

Так вот, я не приеду в Одессу на этот день.

Мне не нравится, что между Сергеем Васильевичем и Геннадием Леонидовичем поместилась крепёжная некошерная женщина с буржуазной фамилией: её некошерность оттеняет некоторые продажные особенности первого и напоминает о том, что второй – это только обслуживающий персонал безопасности чего-то похожего на некошерную женщину только с мужскими гениталиями.

И не надо мне говорить, что Сергей Васильевич – это контакт с Путиным, что там, где заканчивается пидрахуй, начинается хуйло. Я ещё до вас слушал Высоцкого и знаю, шо “конец – это чьё-то начало”, но в Одессе такой конец за начало не канает – это на Красной площади под мавзолеем оно конец на начало, а в горсаде это даже не нечто усрэдньоное.

К сожалению, я знаю Геннадия Леонидовича с человеческой стороны и практически могу констатировать, что там, где у него начинается должностное лицо, заканчивается лицо, к которому я всё-таки отношусь с симпатией. И мне хочется, чтобы это просто лицо без титулов и кличков всё-таки можно было видеть и общаться. Поэтому – не надо. Я не приеду голосовать ни за Гену Капитана, ни за Геннадия Леонидовича только из-за того, что мне сипатично общаться с человеком, который остаётся, если убрать все позднейшие наслоения и зарисовки.

Я не приеду голосовать за Гурвица. Этот банкетный генерал слишком часто посылал в свои Ватерлоо самых близких и верных на полную и реальную смерть, только для того, чтобы затем подписывать меморандумы и согласовательные документы с теми, кто “не очень убивал”. Я давно попрощался с тем, кто меняет друзей на “хотя и подонка, но всё-таки нужного человека”. И мне не нужно, чтобы кем-то мстилось за нас сегодня, потому что сегодня никого уже нет и мстить можно только за самого себя, не отомстившего вовремя и теперь посыпающего головы старческим песком и угрызаемого беззубой совестью.

Можете показывать на меня пальцами. Но я приеду в Одессу на день выборов, шобы проголосовать за Сашу Боровика. Потому что он просто не меньше и не больше, чем предложеный нам инструмент, чтобы – как минимум – не прерывалось то, что нам уже понравилось, хотя со стороны сделали всё, чтобы испортить нам аппетит.

Я хочу продолжения процесса.

И если Саша Боровик – это техническое условие для продолжения и не прерывания, то мне это подходит.

Мне совершенно не нужны в одесской мэрии яркие типажные и уникальные морды – мне нужен процесс и чтобы он не прекращался хотя бы до первого удовлетворения. То, что этот обслуживающий инструмент предлагает нам главный менеджер из Киева, сегодня мне делает только лучче. Потому что этот главный менеджер мне подходит: он рулит с максимально возможной для этого участка дороги аккуратностью, нас всех относительно не трясёт, мы знаем куда едем и периодически видим нужные дорожные знаки… и в этого менеджера даже можно кидаться гавном – он не пеерестаёт рулить и не мстится, т.е. культа личности пока не будет. И если он предлагает, я пока что беру.

Так водъ: если он предлагает техническое обеспечение непрерывности моего удовольствия, даже со всеми добавками соли и перца, – я пока согласен. И приеду в Одессу, чтобы проголосовать за Сашу Боровика.

(Обсуждение)

Виступ  о. Олександра Чумакова перед студентами та працівниками УКУ 24 лютого 2014 р.