Леонід Галайчук. Позивний “Угрюмий”. Серія “Герої Одещини”


Леонід Леонідович Галайчук  народився 18 вересня 1991 року у с. Обжиле Балтської міської громади Одеської області. В перший клас пішов у Березівську школу, але коли батьки розлучилися, він з мамою переїхав жити у Молдову, там Леонід і закінчив 9 класів. Одразу після закінчення школи повернувся в Україну, бо дуже сильно любив батька і завжди хотів бути таким, щоб він їм пишався. Працював по будівництву.

З коханою Юлею знайомі з дитинства, але зустрічатися почали тільки в серпні 2016 року, коли він приїжджав у відпустку. Дівчина розповідає, що він був усміхненим, поважним до людей старшого віку, завжди душею будь якої компанії, дуже гарно грав на гітарі. Дуже хотів служити в армії. Строкову службу проходив в зенітно-ракетних військах у 2010—2011 рр.

Батько воїна – теж Леонід Галайчук – у 80-х служив в Афганістані. Коли над Україною нависла загроза, він благословив рішення сина, який, не замислюючись, зробив свій вибір: пішов захищати цілісність і незалежність України.

З початком війни навесні 2014 року Леонід Леонідович добровольцем став на захист Батьківщини, служив у прикордонних військах ДПСУ. З 2015 року військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Звання: сержант. Посада: командир відділення гранатометного взводу.

Командир роти Артур Тюфанов так розповідає про Героя: “не загинув я, просто заснув! Ці слова про кожного загиблого побратима. Але чому Леонід, чому саме він?! Я задаю собі це питання, і відповідь приходить одразу. Він найкращий. Він завжди перший. Більш потужного воїна та патріота я не зустрічав у своєму житті! Позивний “Угрюмий” Леонід  отримав у ході навчання на полігоні Широкий Лан перед відправленням у зону АТО. Познайомились ми з Льончіком саме там в травні 2015 року в ході злагоджувальних дій 501 окремого батальону морської піхоти. Я одразу побачив дуже жорсткий характер цього хлопця. “Він вже бачив війну”, – подумав я. Пройшовши пекельний 2014-й та початок 2015-го, своїх відчуваю, і я відчув.

На початку цієї війни Леонід, жодної хвилини не задумуючись, пішов до військкомату та був відправлений до прикордонної частини в Одеській області. Потім, звісно, АТО, втрати, страх, сектор, терикони і весь алфавіт цієї війни. Після демобілізації, через два тижні, знову військкомат. Не зміг! Ще не закінчив. Ще дуже багато справ! Ворог ще гвалтує Україну. І – все спочатку… Полігон, спека, палатка, зброя…

На своїй сторінці у соцмережі Леонід Галайчук написав рік тому: «Ми позбавляємося дозвілля, щоб мати дозвілля, і воюємо, аби жити у мирі».

За мир на рідній землі він віддав найдорожче — своє життя. Загинув разом із Олексієм Кондратюком 17.03.2017 року поблизу села Водяне (Волноваський район) Донецької області, на маріупольському напрямку, від розриву міни, виконуючи бойове завдання.

Похований 20.03.2017 року у рідному селі. Проводили побратима в останню путь батьки, рідні, друзі, бойові товариші, односельці, керівництво територіальної громади та району. Траурна процесія пройшла селом під траурний марш військового духового оркестру. Над селом прозвучала «Плине кача».

У Леоніда залишились батьки: Леонід Петрович, мати Тетяна Костянтинівна, сестра Анна та кохана Юлія.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s