Леонід Леонідович Галайчук народився 18 вересня 1991 року у с. Обжиле Балтської міської громади Одеської області. В перший клас пішов у Березівську школу, але коли батьки розлучилися, він з мамою переїхав жити у Молдову, там Леонід і закінчив 9 класів. Одразу після закінчення школи повернувся в Україну, бо дуже сильно любив батька і завжди хотів бути таким, щоб він їм пишався. Працював по будівництву.
З коханою Юлею знайомі з дитинства, але зустрічатися почали тільки в серпні 2016 року, коли він приїжджав у відпустку. Дівчина розповідає, що він був усміхненим, поважним до людей старшого віку, завжди душею будь якої компанії, дуже гарно грав на гітарі. Дуже хотів служити в армії. Строкову службу проходив в зенітно-ракетних військах у 2010—2011 рр.
Батько воїна – теж Леонід Галайчук – у 80-х служив в Афганістані. Коли над Україною нависла загроза, він благословив рішення сина, який, не замислюючись, зробив свій вибір: пішов захищати цілісність і незалежність України.
З початком війни навесні 2014 року Леонід Леонідович добровольцем став на захист Батьківщини, служив у прикордонних військах ДПСУ. З 2015 року військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Звання: сержант. Посада: командир відділення гранатометного взводу.
Командир роти Артур Тюфанов так розповідає про Героя: “не загинув я, просто заснув! Ці слова про кожного загиблого побратима. Але чому Леонід, чому саме він?! Я задаю собі це питання, і відповідь приходить одразу. Він найкращий. Він завжди перший. Більш потужного воїна та патріота я не зустрічав у своєму житті! Позивний “Угрюмий” Леонід отримав у ході навчання на полігоні Широкий Лан перед відправленням у зону АТО. Познайомились ми з Льончіком саме там в травні 2015 року в ході злагоджувальних дій 501 окремого батальону морської піхоти. Я одразу побачив дуже жорсткий характер цього хлопця. “Він вже бачив війну”, – подумав я. Пройшовши пекельний 2014-й та початок 2015-го, своїх відчуваю, і я відчув.
На початку цієї війни Леонід, жодної хвилини не задумуючись, пішов до військкомату та був відправлений до прикордонної частини в Одеській області. Потім, звісно, АТО, втрати, страх, сектор, терикони і весь алфавіт цієї війни. Після демобілізації, через два тижні, знову військкомат. Не зміг! Ще не закінчив. Ще дуже багато справ! Ворог ще гвалтує Україну. І – все спочатку… Полігон, спека, палатка, зброя…
На своїй сторінці у соцмережі Леонід Галайчук написав рік тому: «Ми позбавляємося дозвілля, щоб мати дозвілля, і воюємо, аби жити у мирі».
За мир на рідній землі він віддав найдорожче — своє життя. Загинув разом із Олексієм Кондратюком 17.03.2017 року поблизу села Водяне (Волноваський район) Донецької області, на маріупольському напрямку, від розриву міни, виконуючи бойове завдання.
Похований 20.03.2017 року у рідному селі. Проводили побратима в останню путь батьки, рідні, друзі, бойові товариші, односельці, керівництво територіальної громади та району. Траурна процесія пройшла селом під траурний марш військового духового оркестру. Над селом прозвучала «Плине кача».
У Леоніда залишились батьки: Леонід Петрович, мати Тетяна Костянтинівна, сестра Анна та кохана Юлія.
Інфопростір Одеси та області 