Лідер Азовського руху Андрій Білецький: «Коли беззаконня йде від влади, а від всіх інших вимагають дотримуватись закону, так не працює»


Про революцію, нові еліти, феодалізацію країни та геополітичну орієнтацію України: інтерв’ю з народним депутатом Андрієм Білецьким.


Позафракційний народний депутат Андрій Білецький – колишній політв’язень режиму Януковича, активний учасник Революції Гідності та перший командир полку АЗОВ. В Одесу він приїхав для презентації своєї книги-фотоальбому «День провокатора», яка присвячена подіям, що відбувались 1 грудня 2013 року на Банковій. До Вашої уваги інтерв’ю з лідером Азовського руху про українську революцію, «вуличну справедливість», протести на межі закону та проблеми муніципальних армій в містах України.

Коли на Вашу думку закінчиться українська революція? Коли наш народ здобуде істинну незалежність, як Ви вважаєте?

Революція – це не тільки формальне питання зміни одного прізвища на інше та формальної зміни орієнтації зі сходу на захід. Це – абсолютно ментальна річ. Для справжньої революції потрібні дві речі. Перша – це ментальний перелам населення, коли з «постсовка» ми перейдемо на україноцентричне бачення. Друге питання – це питання виховання і здобуття влади реальною елітою. Зараз проходять обидва процеси, але вони надзвичайно ускладнені як існуванням совкової парадигми, так і псевдоелітою, яка тотально заполонила всю владну інституцію. Яка має гроші, медіаресурси, величезний кадровий потенціал і паразитує на ідеях і української революції, і українства, як такого, і україно-російської війни. Тому це не питання якихось простих технічних речей.

В які терміни це може відбутись?

Зазвичай це займає десятки років, але в такій стресово-екстремальній ситуації, як в нашій країні, все це проходить надзвичайно швидко. Наприклад, я однозначно бачу формування нової національної еліти. Вона формується абсолютно на всіх рівнях життя і не тільки серед революційної молоді або серед військових. Феномени волонтерства, економічні феномени, вони вже народжуються. Ці люди вже є. І також проходить потрохи кристалізація української ідеї. Якщо зазвичай на це потрібне десятиріччя, то наша країна, якщо Бог нам допоможе, пройде це за два-три роки.

В Україні в останні роки з’явились такі квазіфеодальні території, де, фактично, місцеве самоврядування отримує «ручну армію». Наприклад, в Одесі є Муніципальна охорона. Також, деякі громадянські утворення, які спершу виникали для захисту населення в дуже скрутний період, потім теж перетворились на групи для захисту приватних інтересів. Чи не вважаєте Ви це проблемою, та як її вирішувати?

Безумовно, це нездорові та неадекватні нарости на тілі держави. Всі ці люди пригодовують під різними марками – від всіляких муніципальних варт, до формальних самооборон, охоронних агенцій, і т.д. цілі приватні армії. Проти них наш президент не має нічого. Тому що вони, по-перше, не виступають проти централізованої влади, по-друге вони всі люди одного кола. Вони розуміють, що вийшли з одного болота й одне з одним скоріш за все знайдуть спільну мову.

Президент сьогодні розповідає, що він буде боротися з анархією, натякаючи в першу чергу на добровольчі формування. Але ці формування не виконують всередині держави жодної функції. Вони виконують зовнішню функцію захисту держави. В той же час в Україні фактично відбувається феодалізація країни. Ми ж розуміємо, що існують бурштинові республіки на Волині, що існує князівство волох на Закарпатті, існує ліберально-пропольсько орієнтований Львів Садового, який має вплив в парламенті. Ми маємо «Труханівську Одесу», «Кернесівський Харків», «Вілкуловський Кривий Ріг» і багато-багато чого іншого.

Коли це зміниться?

Влада з абсолютною відсутністю моральної легітимності серед населення, якій довіряє 7-8 % населення, а 90 % не довіряє, вона не зможе зібрати назад всі ці автономістичні тенденції. Це може робити сильна авторитетна національна влада. Думаю, що існуючий режим із цим не справиться, а наступна національна влада з цим справиться однозначно.

Іноді заходи, на які зважується суспільство, прагнучі здобути певну справедливість, не відповідають закону (погроми банків, тощо). В цьому контексті, де та межа, що можна суспільству робити в заданих умовах?

Цю межу малюють не вуличні активісти. Її малює влада. Чому вуличний активіст сьогодні може спокійно «закривати» російські банки, чому вуличний активіст може не пустити Насірова додому, хоча суддя не з’явився? Тому що влада робить настільки дегенеративні та аморальні кроки, які дають підстави активісту це робити. НАБУ звернулось до суду для утримання під вартою Насірова. Тому що суддя, який повинен бути на робочому місці, опиняється вдома і дзвонить іншому судді та дає йому усну телефонну вказівку не з’являтися на роботі. Розумієте? Вони самі проводять ту межу. Згадайте, як було під час Революції. Побиття студентів викликало події 1 грудня. Диктаторські закони викликали події на Грушевського. Суспільство всього-навсього відповідає на ті червоні лінії, які переходить й переходить влада.

Наша молодь, пасіонарії, вони вже звикли жити в постійній боротьбі. Й здається, що вони вже не бачать, коли треба зупинитись. Як із цим бути? Що робити, аби діти не зловживали цими методами боротьби?

Вони не будуть зловживати в єдиному випадку. Якщо в Україні буде реальна національна влада, яка буде мати моральний авторитет. Ця молодь, яку я, мабуть, знаю краще за всіх, вона буває настільки ж агресивна, наскільки вона схильна до творчих проявів, до дисципліни і порядку. Повірте, всередині цього руху, національного молодого руху – все надзвичайно дисципліновано і впорядковано. Вони виступають не проти країни. Вони виступають проти влади. Поки буде така влада, яка буде робити такі кроки, нічого із цим не поробиш.

Коли ми зможемо повернутись до правових механізмів вирішення проблем? Коли закон стане понад усе?

Коли з народу з’явиться абсолютна нова еліта, яка не була зачеплена ніколи раніше. Це не будуть представники старих партій. Коли з’явиться нове покоління, яке буде мати мораль, світогляд – для чого воно існує, як влада, чому вона еліта. Тоді безумовно буде диктатура закону. Коли беззаконня йде від влади, а від всіх інших вимагає дотримуватись закону, так не працює. Так працювало за Януковича, за Кучми, коли українець ще був переляканий вчорашнім «совком». Зараз воно вже так працювати не буде. Цей народ інший. Якщо б українці хотіли бунту, у нас би вже був повний розрив країни й анархія. Українці – дуже впорядкована, ієрархізована народна структура. Ми звикли впорядковувати своє життя поза державою, владою і так далі. Й все рівно на наших вулицях далеко не Ріо-де-Жанейро, нема тієї злочинності в наших людських та бізнесових стосунках. Все по-людські.

Ваш рух «Національний корпус» нещодавно об’єднався разом з іншими націоналістичними організаціями – «Свободою» та «Правим сектором»? Яка мета такого об’єднання?

Так, було таке. Це на часі. На превеликий жаль націоналістичний рух – це завжди така родова травма. Він завжди хотів єдності й завжди був розпорошеним. Інколи слабкість впливу націоналістичного руху на населення пов’язана в першу чергу із цією розпорошеністю. Це було не просто, тому що кожен повинен був поступитися часткою амбіцій, часткою своєї незалежності, зручності, але треба було це давно зробити. Це був довгий шлях. Я думаю, що війна однозначно пришвидшила його. Ми не об’єдналися в партію, в єдиний політичний рух, але ми намітили цілі, які хочемо реалізувати в різних площинах життя – у новому відношенню до влади, в геополітиці, у безпековій сфері, в культурній, соціальній і т .д. Ми намітили 20 пунктів й об’єдналися заради того, щоб боротися за виконання цих пунктів.

Який пункт номер один?

Це пункт про нову геополітичну й зовнішньополітичну орієнтацію країни. Не східна і не західна, а україноцентрична доктрина, і створення нової геополітичної реальності – Балто-Чорноморського союзу.

Інтермаріум?

Так, саме Інтермаріум. Який був ідеєю, концептом українського націоналізму з 1930-х років. Це і є перший пункт. Ми починаємо із зовнішнього, переходимо до внутрішноього і потрохи до самого низу.

Яку мету поставили собі на посаді народного депутата? Й ким Ви себе зараз відчуваєте у першу чергу – політиком, нардепом, лідером руху, військовим?

Мабуть жодна людина не ідентифікує себе з єдиною стороною свого життя. Найменше я себе відчуваю народним депутатом. Військовим, українцем, патріотом, трохи політиком. Якщо говорити про депутатство, то завдання номер один – створити групу депутатів-націоналістів. Це не просто, але зараз ми вже маємо ядро з восьми людей. Якщо говорити про конкретні законодавчі ініціативи, то ми не знаємо, чи протримається ця Верховна Рада 3 місяці, чи два роки. Але на найближчий рік найбільш актуальні питання – це закон про окуповані території, закон про територіальну армію і територіальну оборону. А також однозначно питання боротьби з деякими пунктами Меморандуму з МВФ – про вільний продаж землі, про приватизацію підприємств в надзвичайно несприятливій економічній кон’юнктурі для України, і про підвищення пенсійного стажу.

Анна Коваленко

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s