Борис Кифаренко. Серія “Герої Одещини”


Кифаренко Борис Борисович. Народився 11 квітня 1974 р. у с. Демівка Чечельницького району Вінницької області. Батько, Борис Микитович Кифаренко, працював у ракетній частині поблизу села. Мати, Ірина Василівна Кифаренко, була завучем у школі. 

З дитинства Борис Кифаренко мріяв стати військовим льотчиком. Та батьки не дуже захоплювалися цією ідеєю. У школі він захоплювався правознавством, історією. Любив малювати, писав вірші. Закінчив школу із срібною медаллю. У 1991 році Борис Кифаренко вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку, яке закінчив у 1996 р. 

Після училища був призначений на посаду помічника начальника технічної частини по засобах зв’язку полку зв’язку корпусу Військ ППО. Служив у військових частинах А4139, А3714, А2171. За 8 років служби пройшов шлях аж до посади начальника штабу, першого заступника командира батальйону зв’язку рухомого командного пункту полку зв’язку. У 2004 р. Борис Борисович закінчує Національну Академію Оборони України та отримує посаду начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв’язку Повітряного командування “Південь» Повітряних Сил ЗСУ. Також отримав юридичну освіту в Одеському національному університеті. 

Під час навчання в Академії в Київі одружився. Тоді ж народилася і старша донька Вероніка. У 2008 р. сім’я нарешті отримала житло у новому будинку у селищі Совіньон, що під Одесою. У 2013 р. народилася меньша донька Марина. 



В квітні 2014 р. Бориса Кифаренко призначають командиром 121 окремої бригади зв’язку оперативного командування «Південь» (в/ч А1214, смт Черкаське Дніпропетровської області). У сім’ї важко захворів батько Борис Микитович, який є інвалідом другої групи. Потім і сам Борис Борисович потрапляє у шпиталь на операцію. Через стан здоров’я він міг не їхати до зони проведення АТО. Але це було не у характері Кифаренко. Він не ховався за посадою, хворобою, він не залишав своїх підопічних. 

Борис Кифаренко був одним із захисників Савур-Могили. На фронті довелося бути не тільки зв’язківцем, але й розвідником. Міг повернутися додому на ротацію. Але вирішив не полишати своїх хлопців. 

В серпні 2014 р. штаб бригади базувався поза зоною бойових дій. 25 серпня 2014 р. Борису Борисовичу було присвоєне звання полковника. Коли надійшов наказ на вихід із Іловайську підрозділам з’єднання, комбриг міг здійснювати контроль за операцією дистанційно, та Кифоренко вирішив керувати виходом прямо на місці. 


29 серпня 2014 р. оточені українські війська повинні були вийти з Іловайську через так званий “зелений коридор”. Колон було дві. Одна під керівництвом генерала Руслана Хомчака повинна була рухатися за маршрутом: Многопілля – Агрономічне – Новодворська – Михайлівка – Андріївка – Горбатенко – Чумаки – Новокатеринівка. Маршрут другої колони, якою керував полковник штабу оперативного командування «Південь» Олексій Грачов, був: Многопілля – Червоносільське – Осикове – Перемога – Новокатеринівка. Зустрівшись в Новокатеринівці, обидві колони повинні були наступати далі в бік Комсомольського, де були частини Оперативної бригади Національної Гвардії України та підрозділи МВС. Війська почали шикуватися в колони приблизно о 1 годині ночі 29 серпня. Але тільки о 10 ранку обидві колони вирушили вперед за своїми маршрутами. УАЗ з начальником зв’язку полковником Кифоренко йшов у північній колоні генерала Р. Хомчака. Голова колони Хомчака проїхала Новодворську, Михайлівку, Андріївку і зупинилася неподалік від села Світле, щоб розпитати місцевих, як проїхати на село Чумаки. У цей момент генерал Хомчак отримав від колони, яка пішла південним маршрутом, повідомлення, що її обстрілюють, і що хвіст, де був батальйон «Донбас» і кілька інших підрозділів, відрізаний від техніки в районі Червоносільського. Дізнавшись дорогу, колона вирушила далі в сторону Чумаків. Коли голова колони вже доїжджала до Чумаків, її почали обстрілювати з гармат. Потім почався обстріл з автоматичної зброї. Колона пройшла село Чумаки і пішла між полями по урочищу Червона поляна до Новокатериновки. 

Танки і бойові машини підняли сильні стовпи пилу. Увага російських солдатів була прикута до однієї БМП, БТРу зв’язку та штабному УАЗу, в якому їхав полковник Кифоренко. Офіцери в УАЗі відстрілювалися з автоматів на всі боки. Можливо, завдяки цьому і врятувалися Хомчак, Береза, Тетерук і ще більше 20 бійців і журналісти, які були з ними. БТР зв’язку з номером 004, який йшов в групі першим, був просто розстріляний. В ньому загинули солдат Солодовник Євген, молодший сержант Юрковець Ігор, майор Губа Яків. У цю ж мить заряд з гранатомету потрапив і в УАЗ. Він пройшов під кріслом водія і розірвався ззаду. Майор Гладков Андрій та капітан Світличний Олександр (похований у м. Ізмаїл), які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира Кифаренко та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а полковнику перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкі, хоча, певно, якби своєчасно була надана медична допомога, у Бориса Борисовича були шанси вижити. Поранений водій підповз до свого командира, хвилин 15 вони ще розмовляли, аж поки до “УАЗа” не під’їхала російська БМП-2. Десантники були з російськими шевронами на рукавах та не приховували своє походження. Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. Через чотири години “легких” поранених росіяни забрали з собою, а “важких” залишили помирати під сонцем. Коли ворог завантажував на машини поранених, які могли самі пересуватися, чулись постріли, якими добивали важких поранених. У вбивстві полковника Кифаренка самостійно зізнавався російський прапорщик на позивний “Москва”. 


Тіло Бориса Борисовича Кифоренко привезли до моргу м. Запоріжжя, де його опізнали рідні та побратими. 4 вересня 2014 р. з полковником Кифаренко прощалися у Будинку офіцерів в Одесі. Людей було настільки багато, що вулицю були змушені перекрити. Поховали Героя у селищі Авангард Овідіопольського району Одеської області, де колись у частині А2171 він служив. 

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року полковник Кифаренко Борис Борисович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). 

Подвиг загиблих побратимів не забули у рідній частині на Дніпропетровщині, де у серпні 2015 р. відкрили пам’ятник на честь загиблих у війні воїнів-зв’язківців. 


За рік після загибелі полковника Кифоренко на його могилі відкрили пам’ятник, який встановили завдяки громаді селища Авангард та меценатів. 


У рідному селі Демівка центральну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Комбрига Бориса Кифаренка. Також на честь Героя названий тепер і провулок в м. Одеса. 

Згадується ім’я полковника і на меморіалах у рідному військовому училищі та у селищі Овідіопіль.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s