Дмитро Рожков. Серія «Герої Одещини»


«Проблема багатьох героїв в тому, що інформація про їх подвиги не доходить до людей. Більшість цих хлопців – вони існують, але дуже сором’язливі по життю» («Грізлі», Андрій Юркевич)

 Рожков Дмитро Анатолійович

Rozhkov

Народився 10 червня 1979 р. в м. Котовськ, Одеської області. У сім’ї військових.

Дмитро був активним майданівцім, бійцем 12 сотні. Отримав поранення, лікувався у Львові. Після лікування одразу поїхав на війну.

Зі слів матері Любові Рожкової:

Він був патріотом. Коли сталося це, його ж ніхто не призивав. Він ні від якої партії, ні від чого, він не міг лежати і дивитися в телевізор що там коїться. Він пішов. Навіть грошей не було. Він електричками добирався. Не було одеської сотні. Він пішов в самбірську, здається, 112 сотня. З Західної України. То були його побратими, друзі. І після Майдану, разом з ними, пішов в добровольчий «Айдар». Організовувався батальйон, і він пішов з ними туда. На Майдані він був контужений, з ними там на Львівщину їздив, в львівській лікарні лікувався, і в Самборі відлежувався. І з ними зразу пішов на фронт.

Був поранений вже в АТО, попав у ровенський госпіталь. Але, не долікувавшись, знову поїхав до АТО.

Він не долікувався. Не хтів доліковуватися. По телефону розмовляємо: «Як же так, як же ти підеш? Ти ж з тою ногою, ти ж будеш хлопцям заважати. Ти ж – неповороткий.» А він каже: «Є для мене там теж робота. Я буду заряджаючим. Я буду «сепарів» стерегти, охороняти. Найдеться й для мене робота.» Але хлопці як побачили, у нього така, як колода, нога, він – на милицях… Відправили його сюди, на реабілітацію, в Котовськ. Він 22 серпня (2014 р.) приїхав, а 1 вересня поїхав назад. 5 числа він подзвонив. Це був останній дзвоник.

Це в той день перше перемир’я було. Воно почалося о 18.00. Він о 16.00 загинув. Вся рота загинула там. 2 чи 3 хлопця лишилося. Подзвонив: «Мамо, в мене все в порядку, Ти не хвилюйся. Мене 2 дня не буде на зв’язку.» … Це їхня рота ушла.

Про загибель роти сина мати взнала з новин. Серед тіл загиблих його не було. За місяць вона сама поїхала туди, де за допомогою волонтерів знайшла його.

Я поїхала туди 6 жовтня. В Одесі здала ДНК, в цей же день і поїхала туди. Я вже не могла дальше чекати. Ніхто нічого мені не може сказати. Там кажуть, що «чекайте, є надія, що, можливо, місцевий народ десь приховав. Можливо – в полоні. Можливо, хто зна що. Можливо – варіанти є. Ви тішитися тим, що серед 200-х його немає.» Це була втіха. Поїхала я туди. Мене прийняли зовсім чужі люди. Абсолютно. Я з ними зовсім не знайома. Мене координатори передавали так – по телефону. З рук в руки.

Зустрів мене Володя Вінник. Не сказати, що він – волонтер, але він – такий активний. З ним дуже багато народу общається. Коли я приїхала, він тільки комусь одному подзвонив, каже: «Їдем на кладбіще?» Кажу: «Конешно». Він за мною…копійочка старенька. Привозить мене на кладбіще, а там – близько сотні народу. Городок там маленький. Старобельск. Його там не обстрілювали, та й Слава Богу. Но люди моментально. Такий мітинг зробили. Пробачте, без влади, без нічого. Люди руки цілують, благо дарять, що виростила патріота, що він нас захищав. Коли він йшов туда, я казала: «Дім, нащо тобі Схід?» Кажу: «Там другі люди живуть. Можливо, там вони іначе живуть. Можливо, вони іначе мислять, іначе думають.» А він каже: «Мамо, я тому туда і йду, щоб вони сюда не прийшли, тебе з хати не вигнали.»

Там люди це цінять. Там вони шанують їх.»

Джерело

«…А в нього день народження – 10 червня. В тому році він святкував день народження разом з «Пулею»». Це – Надя Савченко. Я вислала посилку. Каву, ще щось. Він отримав як раз на свій день народження. На другий день я звоню, та питаю: «Як відсвяткували?» Він каже: «Та, не було світла, включили двіжок.» Якийсь там генератор. Каже: «Пуля принесла торт, каву. От так ми посвяткували.» Її, через кілька неділь, вона потрапила в полон. А він в бою під Лутугіно був поранений, лікувався в Харкові. Із Харкова відправили до Рівного. Лікувався стаціонарно. Він не долікувався. Він дзвонив мені та казав: « Я не можу дивитися через вікно. Дивлюся. Молодь – по барах. Вишивають, гуляють, пьють. А мої побратими кров проливають. По кусочках їх збирають.» Він, не долікувавшись, пішов знов…»

Джерело

Його відправили додому. Долікуватися, бо був практично не працездатним. В Котовську місцеві його побили за участь у Майдані та війні. Він знову повернувся до побратимів.

Під Щастям, с. Весела Гора, 05.09.2014 рота Дмитра попала у засідку, бо ворог вивісив прапор України. Загинула майже вся рота. На чолі із командиром Грізлі (Андрій Юркевич).

Тіло Дмитра було поховане під Старобельском як «невідомий захисник».

k5aK_kx52CI

_________________________________________________________

Інфопростір розпочав серію статей про Героїв АТО, які не повернулися додому. Ми хочемо створити Книгу Пам’яті про всіх загиблих Героїв Одеського регіону, яку потім видати та роздати по школах та бібліотеках області. Запрошуємо волонтерів, побратимів, журналістів приєднатися до створення цієї серії.

Розділ “Книга пам’яті”

Інфопростір є волонтерським проектом.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s